затаїлася в зимовій тиші,
Засніжена і ніжно-біла, чарівна,
В долині під горбочком й трошки вище
Розкинулась селом Омеляна.
Її границі тягнуться з-під міста
І до сусідніх сіл, що в долинах.
Вже сніжне покривало вбралося в намисто
І розпростерлось на її ланах.
Омеляна й весною ніжно-біла,
Бо потопає у заквітчаних садах,
А влітку вся зазеленіла.
В ній осінь тане в запашних плодах.
Перша достовірна згадка про село відноситься до 1545 року, де село названо в описі майна Луцького замку. Там, у числі інших, названо городню Гурка Омелянського «Ємеляной», а в іншому місці ще й «Омеляна». Але вірогідно, що село з’явилося набагато раніше, бо привертає увагу документ 1487 року, де читаємо про обмін панів землями і «Єто пан мой мєнял с паном Махном Омєлянскім». З даного тексту випливає, що на той час існувало прізвище людини, утворене від імені Омелян, яке належало власнику Омеляни.
За однією з легенд село виникло на землях, які належали заможному селянину на ім’я Омелян (з грецької – «приємний на слово»), звідси Омеляна – «Омелянова земля / земля Омеляна»; при цьому більша частина цього маєтку знаходилася на лівому березі річки Омелянки – тут постала Велика Омеляна, на правому березі відповідно – Мала Омеляна; з часом села злилися в одне, взявши назву більшого поселення.
Жителі з навколишніх сіл, їдучи на ярмарок до міста, милувалися його полями та запитували один в одного: «А чиї ж то такі поля?», а їм відповідали «А то все Омеляна!».
